Підзамче: рай для робітників

Ми знаємо Підзамче як старовинний, трохи маргіналізований промисловий район з давньою історією. Зараз це місце, де місцеві стукають у вікна до сусідів, щоб привітатись, студенти ховаються в 200-літніх двориках на перекури, а поодинокі туристи фотографуються навпроти реставрації Jam Factory. Тут розвивають мистецькі практики, ревіталізовують старі заводи, реставрують будівлі та вулиці, відкривають культурні центри та самоорганізовується місцева громада.

Насправдi ж цей район вже з XVII столiття сприймали як окрему дiльницю зі своїм шляхом розвитку та культурними особливостями, відмінними від великого Львова.

У той час на Підзамчі проживали безліч ремісників, які не входили в офіційні міські робітничі цехи, а тому не були скованими обмеженнями й умовами офіційної структури великого міста. У XVIII столітті ця “непiдпорядкованiсть” робiтникiв зiграла вирішальну роль у становленні району. Центральна влада не особливо цікавилася справами північних передмість, не надто привабливих для еліт. А розгалуження річки Полтви сприяло розвитку садівництва, винокурства та млинарства. Завдяки цим явищам i утворилося середовище для розвитку робітничої та вільної громади.

У 19 столітті північні ділянки офіційно стають частиною міста і отримують назву – Жовківське передмістя. Але відмінності все одно залишаються. Тут більше дерев’яної забудови і садів, ніж в середмісті, більша полікультурна свобода та менша ієрархічність громади. З побудовою окремої залізничної гілки “Львів-Броди” в 1860-х та станції “Підзамче” район поділився на дві частини. Стару – від Старого Ринку до залізничної колії в районі Палацу Хоткевича, де розміщувались найбільші торгові осередки та було найбільше скупчення синагог, і нову – від колії і до теперішньої вулиці Липинського, де розташовувались індустріальні зони, ремісничі майстерні, фабрики та заводи. Попри те, що до побудови залізниці дільниця сприймалась як єдине ціле, після цієї події урбаністично, соціально та культурно район поділився. Дотепер тривають суперечки щодо обрисів Підзамча, проте ці суперечки залишимо дослідникам та місцевим мешканцям. Важливо розуміти, що від середини XIX століття район був важливим осередком культурних та соціальних змін. Саме тут почали будувати соціальне житло, формувати профспілки, саме сюди переїжджали підприємства. Саме тут національні спільноти могли отримати майже повну свободу: не дарма Підзамче – місце найбільшої концентрації православних храмів та синагог міста Львова, що не дуже віталось католицьким магістратом у межах Середмістя.

Відтак, архітектурну історію району можливо відслідкувати від 19 століття, і саме тоді відбуваються переломні моменти в історії Підзамча. Тут є і давніші будівлі, але це релігійні споруди, а об’єкт нашої розмови – робітничий. Тож погляньмо, що саме ми можемо побачити ще зараз iз робітничої архітектури. Поговорiмо, як саме вона з’являлась та які процеси запускала своєю появою.

Важливою подією для району стало перенесення сюди Міської Різні. Це було брудне та антисанiтарне підприємство, тому місту було важливо відвести його подалі від Середмістя. В середині 1870-х з санітарних міркувань заклад “переїхав” з теперішньої площі Різні в район вулиці Джерельної, але це так само не вирішило проблему, а лише лікувало симптоми. Тому вже на початку 20 ст. відбувається спорудження ще одного комплексу, куди і “переїжджає” Мiська Рiзня, а саме на вулицю Промислову. Там було споруджене ціле автономне містечко з системою будівель за німецьким плануванням, цегляним промисловим стилем (що приховував сучасні залізобетонні конструкції), житлом, власною електростанцією та навіть залізничною лінією, що з’єднювала “Нову Різню” зі станцією “Підзамче”. За радянських часiв тут розмістили м’ясокомбінат, а зараз – роздрібні підприємства.

На Підзамчі рідко будувалось дороге та особливе житло через те, що район район був дуже індустріалізованим і не надто багатим. Проте тут могли будуватися не надто успішні будівничі, такі як єврейський підприємець Міхаль Улям. У 1908-1910 роках він збудував чи не найцікавішу житлову споруду дільниці: Кам’яницю Крампнера. Споруда розташована на теперішній вулиці Хмельницького і помітно вирізняється з-поміж інших. Будівлю звели на залізобетонних опорах – вона є гарним прикладом сецесійної архітектури. Внутрішній простір організували навколо довгого проходу, що можна називати своєрідним пасажем. Тут розташувалися ресторан, магазин і приміщення для найму, а одразу за будівлею – виробничі приміщення.     

Окремо можна говорити про діяльність меценатів на районі. Так, зокрема, у тому ж 1908 році за замовленням одного з них – Якуба Германа – будується низка чиншових кам’яниць (у таких домах квартири винаймали за плату – чинш) на теперішній вулиці Лемківській. За проєктом збудували комплекс з шести будівель (теперішні номери 2, 4, 6, 8, 10, 12) для ремісничої бурси єврейських вихованців імені Тобіаша Ашкеназі — ювілейної фундації Якуба Германа. Проте після смерті мецената у 1928 році лише будинок №10 залишився у Єврейського ремісничого товариства "Яд Харузім": iнші будівлі перейшли у приватні руки. Самі будівлі є прикладом архітектури у стилі історизму з сецесійним декором. У будівлях було по 10-12 квартир зі своїми кухнями, спільними туалетами та балконами з ліпниною, які тримають литі кронштейни.

Про умови життя львівського пролетаріату чиновники та архітектори почали замислюватися за прикладом європейських колег ще з кінця XIX століття, проте тоді це так і залишилося на папері. В 20 столітті це питання стояло більш гостро. Проте, незважаючи на те, що Львів був одним з найбільших міст Австро-Угорської імперії, умови життя для бідних верств населення були жахливі: Львів навіть прозвали "містом однокімнатних квартир". Тоді ще не було величезних корпорацій, які могли б будувати робітничі містечка для своїх працівників, як це робилось в Європі, але декілька прикладів якісного робітничого житла все-таки втiлили. Найяскравіший приклад – комплекс, зведений для робітників трамвайного депо на Габріелівці (сучасній вулиці Промисловій) у 1910-1912 роках фірмою Владислава Дердацького та Вітольда Мінкевича. Трамвай і залізниця були чи не найбільшими підприємствами, а тому могли собі дозволити амбітні плани. За початковими планами, це мало бути повноцінне робітниче містечко між вулицями Промисловою та Жовківською. з власною площею, інфраструктурою, рекреаційними зонами, але через війну плани так і не були повністю реалізовані. А єдиних два будинки на Промисловій 31, 32 вiдрiзали від вулиць промисловою забудовою. Будинки розташовані паралельно та утворюють між собою подвір’я, оздоблені барельєфами із зображеннями птахів між вікнами другого і третього поверхів, з цегляними арочними вікнами на першому поверсі.

Ще один приклад “робочих” помешкань – будинки на теперішній вулиці Донецькій, 1, 3. Вони були спроєктовані в 1920-х як соціальне житло для робітників поруч із Закладом очищення міста. Сам Заклад також переїхав на Підзамче приблизно у той самий час, як і Міська Різня. Тоді багато "нечистих" підприємств переїхало на північ Львова. Цьому також слугувала Полтва, що  тече з півдня на північ: всі підприємства намагалися розташовувати нижче за течією, щоб нечистоти не попадали у місто. Житлові ж будівлі були збудовані за кошти громади у стилі неокласицизму. Архітектори цих споруд невідомі. Це характерні будинки для того часу. Вони збудовані з чіткою симетрією фасадів і планів, кути виділені, як і перший поверх. Всі декоративні елементи виконані прямокутниками та ромбами різних розмірів, зокрема і оригінальні створки дверей та металеві огородження балконів.

Цікавою особливістю району є часова тяглість промислових зон. Так, на місці роздрібнених майстерень виникає об’єднання, цех або фабрика, на місці якої потім будується декілька заводів, що зрештою об’єднуються в один промисловий об’єкт. Так сталося і з Львівським заводом радіоелектронної медичної апаратури (РЕМА), що на вулицi Заводськiй, 31. У 1944 році на базі ремонтно-механічної майстерні з ремонту парових котлів, майстерень з виготовлення дерев'яної тари та майстерні з виготовлення дерев'яних коліс у Львові ввели в експлуатацію завод дезінфекційного обладнання. За часів Незалежності завод занепав, але і цього разу вдало трансформувався. Тепер тут розташовані маленькі майстерні художників, столярів, фотографів – є навiть сучасна неофiцiйна назва “ReZavod”. Можна сказати, що ця територія пройшла повний цикл: від малих майстерень до малих майстерень. На території розташовані декілька заводських приміщень різних архітектурних стилів і часів. Тут і цегляний промисловий стиль, і довгі суцільні лінії вікон, оточених залізобетонними конструкціями, і одноповерхові індустріальні будівлі.

Крім тяглості промислової, також можна спостерігати і за культурною тяглістю Пiдзамча. У цьому контексті найхарактернішим буде теперішній Палац культури імені Гната Хоткевича на вулиці Кушевича, 1. Дім працівників громади (первiсне призначення Палацу), що збудували у 1933-1934 роках, є яскравим свідченням, що працівники у міжвоєнному Львові відігравали важливу роль. Підзамче було чи не найбільшим осередком робітничої активності. На Габріелівці (так-так, саме там, де було збудоване житло для робітників) проводились таємні збори страйкарів-трамвайників. А ідея клубу з’явилася після масштабного страйку 1924 року. Впродовж 10 років робітники з власних зарплат відкладали на будівництво приміщення для зібрань та культурного дозвілля. У результаті, за проєктом Тадеуша Врубеля та Леопольда Карасінського (архітекторів відібрали за конкурсом) постала триповерхова модерністська цегляна будівля. Характерною рисою цієї споруди є "чесне" використання матеріалів, чіткість конструкцій та відсутність зайвого декорування (зокрема, майже все зовнішнє декорування виконане завдяки зміненій кладці цегли). Всередині ж органiзували повноцінний культурний центр з боулінгом, бібліотекою, глядацькою залою на 350 місць (і ще балкон на 170), кафе та відкритою терасою на даху. А в 1938 році на базі Палацу організували кінотеатр "Світовид".

Дім працівників громади прозвали "Червона фортеця" з огляду на облицювання із червоної цегли та соціалістичні настрої відвідувачів. 17 травня 1936 року тут провели міжнародний антифашистський конгрес на захист культури. Під час німецької окупації тут певний час функціонував юденрат – орган управління єврейської громади у львівському гетто. За радянської влади тут працював Клуб трамвайників, а в 1980 провели реконструкцію та збільшили розміри будівлі.

Зараз це чинний Палац культури імені Гната Хоткевича. Тут займаються гуртки й проводять концерти, є танцi, спiви, лiтература i стенд-ап: культурне життя продовжує вирувати. До-речі, Палац є партнером проєкту “Підзамче.Нарешті!”.

Підзамче – безперечно важливий район у контексті розвитку міста і до сих пір таким залишається. Проєктом "Підзамче.Нарешті!" ми хочемо зробити цей район видимим. Ми прагнемо, аби люди не просто знали Підзамче як промислову дiльницю, а й розуміли культурну та історичну цінність району. Щоби такі будівлі, як Палац Хоткевича, не були для мешканців Підзамча лише колишнім клубом “Королева ночі” і “Кузнєчиком”, а такі вулиці, як Жовківська – не лише ямами на дорозі, а й захоплювали усіх нашаруваннями національних, культурних та місцевих відбитків.

Прогуляйтеся цим районом – переконайтеся самі. І хай нарешті буде Підзамче!

"Підзамче. Нарешті!" – ініціатива, що гуртує навколо себе активних діячів/-ок і мешканців/-ок мікрорайону Підзамче у Львові. Над ініціативою працює громадська організація "Львівський культурний центр" у партнерстві з Центром соціальних інновацій, Палацом Гната Хоткевича та офісом "Львів – місто літератури ЮНЕСКО". Проєкт існує за підтримки Українського культурного фонду.

Фото Володимира Караїма.

Локацiї:

1. Нова Різня, вул. Промислова, 51-53.
2. Кам’яниця Крампера, вул. Богдана Хмельницького, 169.
3. Будівлі бурси імені Тобіаша Ашкеназі, вул. Лемківська 6, 10.
4. Будівлі для робітників трамвайного депо, вул. Промислова, 31-32.
5. Соціальне житло для робітників поруч із Закладом очищення міста, вул. Донецька, 1, 3.
6. Львівський завод радіоелектронної медичної апаратури (РЕМА)/”ReZavod”, вул. Заводська, 31.
7. Палац культури імені Гната Хоткевича, вул. Кушевича, 1