Новий мистецький простір
У Львові на території палацу Потоцьких відтепер можна відвідати нову мистецьку локацію — Музей модернізму, в якому вперше систематизовано модернізм від раннього етапу й аж до постмодернізму. Саме тут, в новоствореному музеї, відбувається виставка львівського модернізму не як частини культури Польщі чи Росії, а як унікальне, самобутнє явище.
Контекст: мистецтво і прогрес
У 1913 році був винайдений атом. Після цього у світогляді інтелектуалів з’явився спосіб дрібної, скрупульозної аналітики реального життя. Тому кубізм, розчленування предметів на куби, дуже органічно йде «в ногу» з часом.
Святослав Гординський, «Арабка»
У 20-х роках, після Першої світової війни, відбувається ситуативне повернення в класику, з’являється декаданс. Люди не хочуть спостерігати та транслювати тему війни, ідеологій, тому з’являються мотиви класики, відпочинку. Органічно з’являється і стиль арт-деко ― мікс авангардних стилів футуризму і неокласики.
Зал пізнього модернізму (мистецтво повоєнної чутливості)
Пізній модернізм є мистецтвом реакції на події першої половини ХХ століття. Іншими словами, це мистецтво здорового глузду, коли починають говорити про людину, загублені цінності.
Павло Ковжун, дизайн реклами «Маслосоюзу»
З авангардних винаходів почав користати бізнес. Активно розвивається й прикладна графіка, яка з’являється на обкладинках журналів, у рекламі.
Карло Звіринський, «Ніч-І»
Наприклад, Карло Звіринський, який виріс на подвір’ї Лаврського монастиря, бачив, як залишки будівлі були розкинуті по землі, тому він ці рештки довоєнної культури збирав. Його «Ніч» — це візуалізація категорій пам’яті. В європейському пізньому модернізмі це називається «одухотворення предметів». У Звіринського це було особливо: він малював предмети, до яких доторкнулась рука його батька.
Звіринський, у зв’язку з тим, що за ним слідкували, дуже часто призначав зустрічі в Снопківському парку або Брюховецькому лісі. Він любив повертатись до лісу і казав, що потрібно частіше вдивлятись у гущавину. Тому тема лісу трапляється в багатьох гравюрах Звіринського, а картини лісу є такими, що перед ними хочеться медитувати.
Петро Маркович, «Мадонна»
Петро Маркович в певний період належав до конфесії п’ятидесятників. Коли він почав агітувати людей навколо себе, йому заборонили викладати в художній школі. Керівництво КДБ вирішило його переконати в неправоті і відвезли до кімнати відбування покарання у Львові на Сахарова, яку ще називають «розстріляна кімната». І йому показали гору ґудзиків з крематорію, де спалювали політичних в’язнів і сказали: «Подивися, Бога ж не існує. Смерть і ґудзики — це все, що залишається». На нього це справило таке сильне враження, що він назбирав в кишені тих ґудзиків, з яких згодом й створив картину. І я підозрюю, що ця картина недарма називається «Мадонна», це ніби молитва до Богородиці за тими померлими.
«Я завжди дивлюся на мистецтво через світогляд»
Зал Євгена Лисика
Євген Лисик, «Ведмідь у клітці»
Оцей ведмідь в клітці — це, фактично, автопортрет Лисика. Мотивом цієї картини стала ситуація, коли у 1967 році в скансен почали привозити ведмедів. Коли він побачив цього великого ведмедя у маленькій клітці, то його це дуже вразило, і, певно, він відчув себе так само.
Євген Лисик «Сліпий рибалка»
«Сліпий рибалка» також дуже екзистенційна картина. Людина ловить рибу, тобто вона має що їсти, але вона згорблена, затиснута в цих рамках картини. І це образ людини з «совка», яка нібито й має що їсти, проте рамки не дають випростатись.
Євген Лисик, Ескізи сценографії до опери Сергія Прокоф'єва «Війна і мир»
В світі космогонізм був розвинутим, але в нас він був особливим, бо в нас був Лисик. Ніхто більше таких екзистенційних або космологічних і величезних сценічних заставок не робив. Ця картина 1985 року зображає сцену апокаліпсису, період завершення холодної війни, коли в світі пролилось дуже багато крові, коли Радянський Союз поховав вже дуже багато цинкових трун. І ось це відчуття апокаліпсису дійшло апогею й вилилось у цій картині.
Зал інтелектуальної рефлексії
Любомир Медвідь, «Евакуація. Лет метелика»
Художники, представлені у цій залі, були дуже специфічним поколінням, інтелектуалами. Коли ми говоримо про Любомира Медведя, в основі є індивідуальна історія переселення його родини, коли під час операції «Вісла» їх відірвали від рідної домівки і відіслали в село під Львовом.
«Мистецтво цікаве тим, що воно має свої дуже чутливі форми, завжди відчуттями випереджує історію. Мистецтво – це завжди пророцтво»
Зал неоавангарду
Неоавангард був тільки там, де його втратили та де його треба було повернути. Отже, цей зал ― це період повернення авангарду в формальну культуру.
Є прихована історія цього повернення ― це підпільна школа Карла Звіринського, яка існувала від 1959 до 1966 року. А є офіційна історія повернення авангарду через методику «Спецкомпозиції» Львівського інституту прикладного мистецтва.
Богдан Сорока, «Дурень за щастям біжить»
Цикл «Наші люди» Богдана Сороки «Дурень за щастям біжить» це така насмішка над викривленим світоглядом радянських людей, іронія над «совком».
Зал постмодерну
Петро Гуменюк, «Гейби сум»
Тут ми говоримо про кінець 80-х, початок 90-х років. Це момент розпаду Радянського Союзу, морального розлому, це той час, коли дуже багато людей вчиняло самогубство. Для багатьох людей вірою була вчасна зарплата, можливість поїхати на відпочинок, а коли цього всього не стало, свідомість людей почала руйнуватись. З’являються моральні аутсайдери, тобто люди, які не сприймають реальність, ні з ким не контактують, замикаються в собі. Таким став Петро Гуменюк.
Цей Музей модернізму для мене особисто ― форпост незалежності. Незважаючи на різні режими, ми завжди були в центрі Європи, ми маємо мислити себе не лише в українському, але й світовому контексті.
Написали Анастасія Запорожець та Надія Кольбенко
