Гордій Старух — знаний майстер-лірник зі Львова. Його інструменти звучать по всьому світу, а народжуються у затишній майстерні поблизу центру старого міста. Ми завітали на гостини до Гордія, а тепер запрошуємо і вас. Не шукайте типових зупинок у цьому інтерв'ю. Сьогодні ми подорожуємо майстернею (спогадів) Гордія Старуха.
Ми в майстерні Еммануїла Миська на вул. Вітовського. Це, бачите, Леся Українка, її дошку можна знайти, звісно, на вул. Лесі Українки. Дідові роботи є по цілому Львову. У мене тут у дворі стоїть гіпсова модель Данила Галицького — того самого, який зустрічає туристів в аеропорту, того самого, який стоїть в міській раді, коли підіймаєтесь на вежу ратуші. От вам і туристичні місця від мого діда.
Я за фахом скульптор. Скульптором став якраз через свого діда. А те, що я займаюся інструментами — похідне. Ліра була чимось таким фантастичним, коли я зацікавився цією темою. Здавалося, що по неї потрібно було іти до мольфарів у Карпати. Дуже хотілося мені мати ліру. Тоді такий інструмент коштував добру суму в тисячах доларів. Для студента — величезні гроші.
Тож я згадав, що я таки скульптор (на скульптурі нас вчили володіти й деревом, і каменем, і металом, і всім-всім-всім, з чого можна щось сотворити), і взявся до роботи. Є це когнітивне упередження: чим менше ти знаєш про якусь справу/питання, то тим більш впевнений ти в ній є. І цей принцип фактично мені дуже класно допоміг — я, не маючи зеленого поняття, як робляться музичні інструменти, хіба зі своїм простим уявленням, взявся робити ліру сам. От з того все і почалося.
Першу ліру робив близько двох з половиною років, а замовник так її й не купив (не сподобалось, як звучить). Потім зробив другу (її вже купили), а згодом замовили третю, зараз вона грає у Театрі Лесі.
Мені дуже подобається романтика старцівства-лірництва. Вкотре повторюю, що це одна з причин, що наш народ, не маючи держави, такий довгий час залишався єдиним. Тут чоловіки ходили від села до села, і, окрім релігійних пісень, мали й героїчний епос, і думи, і багато речей про славу і честь. Люди цим надихались і пам’ятали, ким є насправді. А то важливо і мені здається, дуже класно. Це як налаштування за замовчуванням.
Воно, наприклад, мені у моїй роботі дуже допомогло. Я коли не знав, чим мені займатися — просто подивився, чим займалися мої предки, зокрема дід, і мені все одразу стало ясно. Я знав, що хочу робити.
Тим більше, що зараз такий час, що тобі необов’язково йти вчитись на юрфак, бо так тато сказав. І ти змирився на ціле життя, що ти юрист, не бути тобі Жаком-Івом Кусто, не плавати з аквалангом. Наш час тим і особливий, що ти можеш опановувати різні професії. Я от люблю фотографувати — обкладинку до минулого мініальбому сам придумав і зробив, хіба брата попросив натиснути кнопку на фотоапараті. У кльовий час живемо.
Люблю на площі Франка пити каву. Мені дуже залежить від майстра-баристи, а не від вивіски. Обираю ті місця, де люди вміло підходять до своєї роботи, навіть якщо для них це просто підробіток. А ще класно, коли бариста вмикає свою музику. Навіть якщо це панкрок. Насолоджуєшся тим, як людина отримує задоволення від процесу роботи.
Тут якесь таке перехрестя доволі магічне. Стоїш собі, а перед тобою сходяться шість вулиць. Хоча воно так і не виглядає. Подобається мені цей постійний рух і гамір. А це ще й такий артовий вузол: майстерня, недалеко коледж Труша, де я навчався, а поряд одразу й академія. Люблю цей район, бо тут все під боком. На ровері собі скочив туди-назад — компактно все так. І є тут місце, яке я пам’ятаю з дитинства, — перукарня. Мене сюди ще дідо водив.
Моя ліра синя, з якою я виступаю всюди, вона зроблена з тополі, яку зрізали в Парку культури. Тоді там трохи дерев позрізали, а ті колби, їх так би десь завезли й спалили, а вийшла моя ліра. Другу з того ж дерева я запоров, поки робив. І залишив як приклад того, як я робив колись.
Я вчився в Академічній гімназії на вул. Бандери. Але історія не про школу, а про події, що відбувались недалеко біля школи, на вул. Глибокій. Одного разу мені дзвонить тато і каже: «Слухай, тут хтось викинув піаніно!». Моєму щастю не було меж! Бо ж піаніно люди викидають так, що з нього лишається тільки дерево. Все решта видирають. Рама чавунна, струни — то все мудрі люди демонтують, здають, продають і т.д. А мені важливим було дерево!
Можете собі уявити, як я тарабанив пішки те піаніно з вул. Глибокої на вул. Вітовського. Але на моєму лиці було блаженство. Десь п’ять інструментів у мене вийшло з тієї верхньої деки від піаніно, чим я дуже гордився. Як на перші, то вони, щонайменше, гарно виглядали.
Мені подобаються ці райони, які не були Львовом, а-ля Кастелівки. Я сам виріс на вул. Левинського, там де Палац Сосновського на розі. Тому маю особливу сентиментальність до австрійських і польських будинків у Львові. От був у Парижі — то я себе, як вдома, відчував, коли бачив ту забудову XIX ст. Але і старе не завжди добре. Мені тільки добре старе подобається.
Але от те, що в центрі все більше нових кафе стає, ніж було до того, то це означає, що місто живе, дихає і розвивається. Те ж Підзамче, воно мені не дуже симпатичне через те, що маю з ним старі асоціації (промисловість), але зараз у тому районі ціла купа нових речей з’являється. То мені подобається, як воно все рухається, якщо ми говоримо про цю динаміку, що старі будівлі знаходять нове застосування.
Цей будинок, де тепер майстерня, 1886 року збудований, і тут навколо не було жодного іншого, тільки цей. Колись в ньому було щось на кшталт гостинного двору: СТО-нічліг-трактир. Люди на під’їзді до Львова могли підлатати віз, залишити коня, переночувати самому, якщо було потрібно.
Я вже от реально якийсь час відкладаю гроші, щоб відремонтувати фасад. Він у нас дуже облуплений. А я не хочу робити так, що буде гарний перший поверх, а все решта страшне, полущене. Почав зараз браму віддраювати від багаторічних старань комунальників. Зробили там таке місиво фарби. А у нас гарна брама тут. Виявляється, вона була оранжева.
Коли я був молодший, дуже любив ходити в «Дзиґу» і «Кабінет». Але це ще були «Дзиґа» і «Кабінет» розливу Маркіяна Іващишина. Це ще було більше «Під клепсидрою», ніж «Дзиґа», тобто не було другого поверху, а все кафе — в круглому залі. То було одне з моїх улюблених місць. І ще було таке ніфорське «Відкрите кафе», його називали «Відкритка». Воно було біля входу в проїзд Крива Липа з боку вул. Дорошенка. Це місце було таке поділене на два яруси. І там також тусувалися «ніфори»: художники, ультраси — все на купу.
З віком смаки підлаштовуються під те, скільки ти заробляєш, який в тебе спосіб життя, чи є в тебе діти чи нема. Наприклад, тепер я люблю «Багет» в мене на районі. «Багет» — просто ідеально, зі смаком, класна випічка, хороше меню. Мене влаштовують і рівень обслуговування, і дизайн навколо. Звичайно, там не все є таке відреставроване, але зі смаком зроблене, з повагою до того будинку, де вони є.
Буквально два роки тому я був засідателем «Човна» і «Колоса», тобто крафтове пиво, все таке. А зараз у мене вподобання якось більше перейшли в бік вина, хоча я не фанат тих винарень. Люблю купити якогось іспанського, французького білого вина на вечерю з дружиною.
Ще люблю «Атляс». Там мене пре їхній журик, і взагалі меню хороше та й дизайн. Мене завжди купує та історична тяглість — там був той легендарний «Атляс», де сиділи від чиновників до бідноти, студентів.
А з дітьми я типово ходжу в «МакДональдз». Я теж це люблю. Ми на районі якщо гуляємо, то біля нас є Алтайські озера. Озера є і є там качки. Гарно, чисто, прибрано. Коло нас ще є від «лісотеху» стадіон, теж можна потусити. А на вихідних їздимо в Оброшине, там мій тато живе. Є там класний дендропарк і Палац архієпископів. Але найважливіше — це олені і їх можна годувати.
Коли до мене приїжджають гості, то я доволі безцеремонний до таких речей, як оце розповідати про цікаві місця у Львові. Хочете подивитись Львів? Приходьте до мене! Я вже сам як та пам’ятка 🗽
Текст — Юрій Заремба
Фото — Галина Кучманич
Ідея проєкту — Олексій Федак
