Що ви знаєте про Сихів? Чи знаєте бодай щось? З’ясуймо? Сихів — це село біля Львова? А, може, один з найкримінальніших районів України? На Сихові мешкає більше людей, ніж у Тернополі? Не поспішайте братися за цей просякнутий львівською міфологією опитувальник! Натомість запрошуємо вирушити у несподівану мандрівку найбільшим спальним районом міста. Знаний львівський поет та перекладач Остап Сливинський вже чекає нас на залізничній станції «Сихів»! Район кличе, рушаймо!
Зупинка І. «...зі станції має все починатися...»
Насправді це дуже давня станція: колія, на якій ми стоїмо, була збудована ще у 1865-му році. Тобто вона була однією з найперших тут. Її проклали на чотири роки пізніше, ніж до Львова приїхав перший локомотив. Взагалі на той час було дуже нетипово, щоб таке маленьке глухе село — Сихів — вже мало свою станцію. Тоді в Європі колія була чимось на зразок кровоносної системи: куди доходила колія — там розвивалося життя, а куди ні — там все затерпало і вмирало. Тому всередині ХІХ ст. львівським патриціям було дуже важливо, щоб до Львова довели колію з Кракова. А далі вже її повели на південь. І колія, яка тут проходить, ішла початково до Чернівців і все — це була кінцева станція цієї колії. Вони з’єднали колію, яка йшла з півдня і доходила до Чернівців, і колію, яка йшла з Кракова через Львів з північного-заходу.
Залізниця мені була завжди дуже важлива. Хоча я не виріс біля залізниці — я виріс біля аеропорту. То я насправді і не є такий родовитий чи давній сихівець. Живу тут всього лише одинадцятий рік. А дитинство моє, юність минали в районі Скнилівка в аурі швидше авіаліній, ніж залізничних сполучень. Для мене завжди той віддалений звук реактивних двигунів літаків, які приземлялися чи злітали, був метафорою якоїсь нескінченності. Тобто є видимий світ, куди ти можеш дійти пішки чи доїхати якимось простим наземним транспортом, а є ще інший світ, куди можна дістатися тільки літаком. Я на той час ще не літав, але для мене це було щось на зразок метафори віддалення.
Коли я переселився на Сихів — почав час від часу чути колію. Для мене це був абсолютно новий досвід! Тому що я живу на Санта-Барбарі, і в дуже тихий час доби особливо за такої вологої туманної погоди чути, як приїжджають поїзди. А надто гудки чути. І я зрозумів, що це для мене замінник того, чого мені бракувало: цього звуку літаків. По суті, колія — це теж якась метафора віддалення, нескінченності такої. Може, і тому ця станція «Сихів» символічна точка, з якої ми починаємо. Мені здається, що зі станції має все починатися, і станцією все має закінчуватися.
Де: ріг вул. Соняшникової та вул. Майданної
Зупинка II. «...як може бути тут справжня давня дерев’яна церква?!»
Я був здивований, що про цю церкву так мало львів’ян знають. Дуже багатьох людей запитував, де, на їхню думку, є найстаріша у Львові дерев’яна церква. І всі казали: «Шевченківський гай». Але ця церква львівська власне і нікуди зі свого місця не переїжджала. Тоді як церкви, які в гаю стоять, це, звичайно, все церкви перенесені з інших місць. А ця стоїть на своєму місці з 1600-го року. Тобто це взагалі досить унікально не тільки у шкалі Львова, а навіть в якійсь такій глобальній шкалі.
Я був також дуже здивований, коли вперше на неї натрапив. Бо це не було так, щоб я спочатку десь про неї прочитав. І взагалі коли я сюди переїхав, про Сихів було дуже мало інформації. Це зараз уже є «Сихів Медіа», є різні ресурси туристичні — більш чи менш доступні — був проект від Центру міської історії про простори Сихова. І Сиховом почали вже займатися так трохи інформаційно. А в той час Сихів був заблокований різними стереотипами. І я мушу зізнатися, що коли я сюди переїхав, майже нічого про Сихів не знав. Тим більше я не знав, що тут є ця церква. І коли я вперше сюди прийшов — я був просто шокований! Перша думка, яка в мене виникла — це імітація. Бо як може бути тут справжня давня дерев’яна церква?!
Щодо цієї церкви є міфи. І самі сихівці їх радо поширюють. Зокрема те, що це козацька церква. Звідкись взялася дата 1654-й рік як час побудови цієї церкви. А 1654-й з чим у нас асоціюється? Переяславська рада, тобто Хмельниччина, тобто козаки, тобто козацька церква. Але нещодавно були віднайдені документи, які доводять, що вона давніша, що вона щонайменше тут з 1600-го року стоїть. Тобто це ще було задовго до Хмельниччини. Взагалі я чув навіть таке: не просто козаки тут молилися, а вони і збудували цю церкву. Якраз не було що козакам робити під час війни, тільки будувати церкву під мурами міста, яке вони брали в облогу, щоби собі помолитися тут перед боєм!
Якщо копати глибше, тут багато чого несподіваного можна витягти з історії Сихова. Бо з XVI ст. Сихів і Зубра були селами, які викупив львівський маґістрат. Вони не мали власників у вигляді якихось конкретних фізичних осіб, вони належали місту. Але місто собі дуже прикольно придумало — воно ці села здавало в оренду. Це польською називалося dzierżawa. Якщо, наприклад, якийсь землевласник хотів «агробізнесом» зайнятися, він собі міг орендувати ці села. І один з таких для мене теж несподіваних фактів. Я викладаю історію польської літератури в універі Франка, і зокрема період романтизму, середина XIX ст. І якось я натрапляю на факт, що якийсь час орендарем села Зубра був останній польський поет-романтик Корнель Уєйський. І це я живу під Зуброю! І тут ця фігура польського романтика починає зливатися в якийсь такий парадоксальний сюжет.
Насправді на Сихові багато якихось таких несподіваних парадоксальних штук. Тут все набагато тісніше сплелося, ніж здається. Дуже класно, що є цей старий Сихів. І дуже класно, що в радянський час не була втілена ідея, що церкву хотіли перенести в Шевченківський гай. Її все ж залишили сихівській громаді. І от вона є собі таким трохи позачасовим острівцем. Коли я хочу просто от вирватися, вийти зі свого часу — 20 хв. пішки з дому — і я вже в іншому вимірі.
Тут насправді ці богослужіння дуже скромні. Церква крихітна: там поміщаються всередині ну кільканадцять людей від сили. Великих богослужінь я тут ніколи не бачив. Це повна протилежність церкви Різдва Пресвятої Богородиці — для мене це якась така церква-торговий мол, церква-супермаркет, церква-інститут якийсь. Туди престижно сходити, там модні скляні двері, хороша акустична система “dolby high end” стоїть — все, як треба. Але якщо йдеться про якусь таку духовність справжню, то вона для мене тут. Тому що тут є оце випадіння з часу і чогось такого матеріального. Тут є матеріальність, але вона якась така дуже архаїчна. Просто чиста матерія якась.
Де: вул. Садибна, 1a
Зупинка III. «...район, який говорить написами...»
Насправді тут на вулиці Сихівській ми в найстаршому «новому» Сихові перебуваємо. Бо ми прийшли сюди зі старого Сихова, а так званий «новий» Сихів почали розбудовувати з 79-го року. Оці зелені будинки, із залишками зеленої барви на них (ще з того часу є такі з отою брунатною фарбою) — це найстарша багатоквартирна сихівська забудова. І, відповідно, з 80-х років тут збереглися мурали.
Сихів — це район, який говорить написами, у ньому стіни говорять, я би так сказав навіть. Розповім про напис, яким Сихів мене зустрів. У такій прохідній брамі нашого будинку було написане гасло: «Борися за район, а не за расу!». Тоді я зрозумів, що загалом з урбанною ідентичністю на Сихові все нормально, що локальна ідентичність рулить і що важливіша за якісь там уявні ідеї нації. Мені просто здається, що якщо шукати у Львові такої справді урбанної культури та простору для неї — то це і є Сихів. І зокрема завдяки отим графіті всім. Тут і фізичного простору для них багато, і вони тут дуже органічно вписуються.
А це, по суті, трансформаторна підстанція. Нічого особливого в ній немає. Але вона по-своєму дуже прикольна. Це взагалі, напевно, на Сихові мій улюблений двір. У тому є якась така радянська романтика, як з тих підліткових фільмів 70-х–80-х. Це так само така машина часу. Як «Гостя з майбутнього»: заходиш в ті двері, і до тебе якась Аліса виходить з мелофоном. Тобто це така атмосфера десь з тих часів. А ще мені ці закутки нагадують атмосферу фільмів Отара Іоселіані. Трохи запустіння з одного боку, а з другого боку якась така меланхолія в тому, така приємна меланхолія.
Але найприкольніший вигляд — увага, ми скільки часу говоримо вже про трансформаторну будку — з боку дитячого майданчика. Це для мене зовсім інший Сихів. Це Бенксі! Це сихівський Бенксі вісімдесятих років, зверніть увагу! Що дуже прикольно, це те, що трансформаторна будка має балкон, на який не ведуть ніякі двері. Єдиний мешканець цього балкона — це той намальований хлопчик. Але все разом воно якесь таке прекрасне й абсурдне мені, насправді. І воно нагадує якесь таке старе Тбілісі. Вкупі з цією собачою будкою тут. Я люблю часом сідати на цей парапет, щось собі позалипати на цю стіну. Вона з цього боку взагалі не має вигляду інженерної споруди, а схожа на покинутий житловий будинок.
А окрема історія — це оцей дитячий майданчик. Я навіть шкодую, що у мене в дитинстві не було такого класного дитячого майданчика. Він насправді приємний. Там, де діти бавляться, то є карта світу. Це ніби мало би теж виконувати якусь розвивальну функцію. Можна потусити собі по Південній Америці. Малий он тусить якраз по Флориді. Он на Аляску вже пішов. Це якраз класна ідея. При чому, мені ця штука здалася таким недобудованим басейном, коли я сюди вперше прийшов. Бо тут ніби такий вхід, як у воду є. Але якась ідея цікава є у тій карті і тих буквах. Нема Австралії, зате є купа Радянського Союзу, звичайно. І все воно зроблене з таких шматків бетону. Навіть щось на кшталт Антарктиди є, тільки Австралії нема. Може, її вкрали. Є сюжет «викрадення Європи», а сихівський сюжет — «викрадення Австралії».
Де: вул. Сихівська, 30 (внутрішній дворик).
Зупинка IV. «...15 хв. пішки від дому — і я вже на концерті Садовської!»
У 18-му році це приміщення було передане міському управлінню культури, і воно поступово і якось так дуже вперто стає культурним магнітом на Сихові. Для мене таким якимсь шоком був у 19-му році концерт Мар’яни Садовської. Мар’яна Садовська у мене асоціюється з театром Курбаса, ясна справа. Але ще більше з тим, що вона десь далеко. Вона на світових сценах виступає: німецьких, американських. І це справді суперстар. І тут раптом інформація, що в центрі Довженка на Сихові відбудеться концерт Мар’яни Садовської. 15 хв. пішки від дому — і я вже на концерті Садовської! Для мене це було когнітивним дисонансом дуже серйозним.
І це справді дуже класно, що спонтанно утворився цей центр району. Тому що ця площа… Її, звичайно, було би класно якось перепланувати, тому що вся її архітектура була заточена під те, що тут люди проходять радше, а не затримуються. Оці всі доріжки тут розплановані так, що ними незручно користуватися, і тому тут так багато перпендикулярних різних стежин. Насправді тут, на цій площі, я не люблю бути. Але центр Довженка поступово стає таким місцем, куди хочеться прийти. Якби не локдаун, думаю, він би зробив ще один крок вперед. Думаю, що це справді буде таке публічне місце сихівське. Є такі амбіції, щоб тут відбувалося все: і якісь дитячі події, і круті мистецькі перформанси — для абсолютно різної публіки, для людей дуже різних, яким би було класно сюди приходити.
А поруч тут є ще цей ресторан «Екран», який взагалі має свою легенду. Ці легенди про «Екран» я знаю від людей покоління мого тата, скажімо, які в 90-х роках вже різні круті діла вершили. Ресторан «Екран» був тоді місцем, куди, на відміну від більшості інших таких місць у Львові, чужих не пускали. Воно було тільки для своїх пацанів, тому що там справді найкрутіші бандитські оборудки відбувалися. Там могли бути тільки свої вуха. Швейцар ресторану екран був вершителем судьб: крізь цю охорону пробитись було неможливо. Те, що вони зараз називають себе так здрібніло «ресторанчик» — це як якийсь Аль Капоне на пенсії, який здитинів, і у нього уже маразм такий трошки почався. Ресторанчик! Скільки тут щелеп було поламано у цьому ресторанчику у 90-х роках.
Де: просп. Червоної Калини, 81
Зупинка V. «...бібліотека, яка насправді є такою собі антибібліотекою...»
Для мене WIKI бібліотека — це доказ того, що все тримається на людях, на людському ентузіазмі. Я пригадую, десь коли я переїхав на Сихів, через рік чи два, мене запитала начальниця львівського управління культури, а потім народна депутатка Ірина Подоляк, чого я хочу на Сихові. Але просила, щоб я дуже щиро відповів як людина, яка там живе. Я тоді сказав: «Нічого. Нічого не хочу, хочу звідти поїхати». Мені здавалося, що на Сихові не може бути нічого через те, що тут утворилось таке замкнене коло. Тому що на Сихові ніхто нічого не хоче, так?
Коли я сюди переселився, мені цей район здавався настільки інертним, що я просто не розумів, з якого кінця це можна зрушити, як починати тут щось створювати, коли насправді всі сили, які тут є, вони відцентрові. Всі розглядають себе тут як тимчасові, своє перебування як вимушене, і міркують тільки про те, як би звідси звалити. Для мене такі люди, як засновники WIKI-бібліотеки, це люди, які просто в якийсь момент взяли і якось так легенько мізинцем розірвали це замкнене коло, підколупнули його і воно просто посипалося…
Ідея мені на початку здавалася якоюсь утопійною, божевільною — бо що таке WIKI-бібліотека? Це бібліотека, яка насправді є такою собі антибібліотекою. Навіщо книжки, якщо ми віримо у Вікіпедію? Але все це насправді чудово поєднується: “wiki” — це швидше як магніт, який притягує людей в конкретне місце. Люди себе сприймають ретрансляторами якоїсь інформації. Я читаю, бо хочу розбудовувати якусь таку глобальну енциклопедію, я стаю включеним у якийсь такий глобальний процес. Це дуже прикольна ідея насправді, якщо так вдуматися.
А потім, коли я почув ідею “Lviv Open Lab”, то мені стало зрозуміло від самого початку, що це було потрібно. Мені здається, що завдяки “Lviv Open Lab” і WIKI-бібліотеці Сихів може стати таким місцем, куди спеціально приїжджають батьки з дітьми, самі діти, підлітки, щоби щось тут робити. Тут можна щось конструювати, виготовляти, вивчати. Це для мене щось неймовірне, ця ідея, яка з напівутопійної стала реальністю. Мені здається, що Сихів, власне, як така чиста дошка трохи: з одного боку щось складно почати писати на ній, а з другого боку ти вже коли починаєш цей процес — можеш дуже багато там всякого нового намалювати. У цьому він класний.
Де: просп. Червоної Калини, 58
Зупинка VI. «...тому що це Сихів, тому що це просто пекарня, а яка тут родзинка, а в чому тут прикол…»
Ми от говорили про WIKI-бібліотеку як про таке втілення неможливого. Не так давно Ярослав Грицак згадував свого колегу, американського історика Омеляна Пріцака, який казав: «Навіщо братися за те, що можливо зробити, треба робити неможливе». І от мені, власне, ця WIKI-бібліотека і так само «Кримська перепічка» — це якісь такі речі, які ніби з неможливості взялися. І самі засновниці «Кримської перепічки» — сестри, які в 14-му році переїхала зі Сімферополя — казали, що на початку багато хто так кривився і сумнівався у тому, що це вийде, тому що це Сихів, тому що це просто пекарня, а яка тут родзинка, а в чому тут прикол…
Якщо чесно, я на початку теж не був впевнений, що «Кримська перепічка» втримається. А тепер я бачу, що це було дуже потрібне місце для всіх. Таке місце, в яке ти приходиш і почуваєшся як вдома. Як зробити так, щоб це не був середньостатистичний заклад громадського харчування, щоб не якась кав’ярня, в якій треба відповідати достатньому рівню модності. Це не туристичний заклад аж ніяк. На Сихові наразі не потрібно нічого туристичного… Я не виключаю, що Сихів може стати туристичним районом — все може бути. Але поки що тут потрібні такі дуже домашні заклади, куди ти просто приходиш, і на полиці стоять книжки — ти можеш брати читати.
Я любив сюди приходити якийсь час і читати книжки про Крим. Або коли почалася справа довкола книжки «Справа Василя Стуса», у мене її не було вдома, і був великий ажіотаж довкола цієї книжки — її неможливо було ніде купити, а вона тут на полиці стояла! І я приходив сюди, замовляв собі каву і читав. Мені було простіше іти в «Кримську перепічку», аніж кудись в бібліотеку.
Я просто знаю, що якщо на Сихові десь працює буккросинг, то це тут. Можна взяти щось собі, але варто принести й щось своє. До речі, тут кажуть, що так само працює і з іграшками: деяким дітям настільки подобаються тутешні іграшки, що вони додому їх забирають. Але батькам то якось не зручно, і вони приносять якісь інші іграшки з дому, якими їхні діти вже не бавляться. І тут так само є такий колообіг іграшок.
І крім того, те, що мені теж тут дуже подобається — вони дуже відкрито і динамічно ставляться до меню і до того, що готують. Бо тут часто з’являється щось таке нове, що у закладі ще самі не впевнені, чи воно зайде, але так м'яко пропонують.
Словом, несподівано це дуже моє місце. Бо я не є фанатом цукерень, кондитерських, всякого такого. Каву люблю. Але не сидіти в кав'ярнях з якимось чизкейком. А це місце настільки за атмосферою моє, що я справді часто сюди приходжу. Єдине — чому воно зачиняється о 20:00? Це зарано.
Де: просп. Червоної Калини, 62а
Зупинка VII. «...про неї писав Лишега...»
Часом люблю приходити сюди на ці рештки греблі, яка утримувала цей став — так зване «піонерське озеро» — і уявляти собі, як було тут відпочивати, коли тут була ще повноцінна водойма з човниками. Як можна собі було на вихідних у якусь теплу пору року винаймати човник і плавати. Зараз страшенно цього бракує. Є ці плани відновлення озера. Але насамперед це проблема ріки, яку треба вирішити.
З цією рікою маю один дуже цікавий спогад. До 14-го року тут на Сихові жив поет Олег Лишега. Він помер, на жаль, у грудні 14-го. В останній період свого життя він не постійно, але час від часу жив на Сихові. По суті, ми були сусідами. Я його часом зустрічав, як він ішов собі прогулянковим кроком, і то незалежно від пори року: чи то була зима і ліпив сніг, чи то було мокро, холодно, чи то сонечко світило — він ішов собі таким прогулянковим кроком вздовж проспекту Червоної Калини й часом починав розмову чітко з того місця, на якому ми закінчили попереднього разу (то могло бути місяць тому). Я зазвичай не розумів, що відбувається, бо забував, про що ми говорили минулого разу.
Одного разу Олег Лишега знову починає так само десь із середини: «Ходив сьогодні над річечкою, там вже зовсім весна, трава зелена, так літньо-літньо стало мені». Я починаю думати, про яку то річку він говорить. Що то за річка така? Потім до мене доходить, що він гуляв над річкою Зуброю. І я собі часом думаю, наскільки то треба бути таким ідеалістом і наскільки бачити в ядро речей, щоби побачити цю річку як річку. А він її так побачив. У нього є текст, який називається «Поцілунок Елли Фіцджеральд», і він там олюднює цю річку. Він пише: «Річка Зубра тікає зі Львова.. Оцією долиною, а далі навмання полями — там, на волі, вона омиється снігами і все забудеться.. Каламутна, збезчещена, але зряча». І він якось так дуже сумував, тужив за тою чистою Зуброю. І щоразу, коли я цю історію розповідаю, знаходяться люди, які спеціально йдуть дивитися на Зубру, бо про неї писав Лишега.
Мені би дуже хотілося, щоби річка очистилася. Бо насправді у 82-му році це озеро спустили. По суті, вже почалася розбудова Сихова, то вже три роки будували той новий Сихів, а озеро ще існувало. Щоправда, воно вже обміліло дуже сильно. Кажуть, що то через те, що збудували якесь дуже велике бомбосховище в районі автобусного заводу. І це бомбосховище ніби перекрило водяний горизонт. Так перекрили ті артерії підземні, які постачали воду в річку Зубру. Річка Зубра почала пересихати, а відповідно й озеро. Замість озера почали робитись болота, і врешті-решт у 82-му році успішно спустили це озеро. А річку перетворили на каналізаційний колектор, як у нас люблять робити. У нас є така традиція у Львові: перетворювати річки на каналізаційні колектори.
А до того, як наші обидві річки перетворили на каналізаційні колектори, ми мали шанс поєднати тут басейни Балтійського і Чорного морів, бо тут, по суті, між витоками Зубри та Полтви було десь близько одного кілометра. Тобто можна було доплисти до витоків Зубри, потім витягнути свій човник, перенести десь близько одного кілометра і далі мандрувати вже до Балтійського моря. Тобто якби хтось під час якоїсь навколосвітньої мандрівки хотів би зрізати собі дорогу, то міг би плисти через Сихів!
А поки що це місце для пікніків. І страшенно комарів тут багато.
Де: галявина Парку імені святого Папи Римського Івана Павла II (між вул. Лісною та вул. Гната Хоткевича)
Інтерв'ю та текст — Юрій Заремба
Відео — Олег Зварич
Фотографувала — Галина Кучманич
Ідея та кураторство — Олексій Федак
